За останнє десятиріччя соціальна політика багатьох європейських країн стосовно осіб
з інвалідністю зазнала суттєвих змін. Ставлення до цієї соціальної групи людей, як до пацієнтів,
якими необхідно лише опікуватися, і які не можуть долучатися до активного суспільного життя,
змінилося на ставлення до них, як до повноправних членів суспільства, що мають рівні права
з іншими громадянами країни.
Далеко не завжди «права людини з інвалідністю» розглядаються як категорія прав людини.
Зазвичай вони ототожнюються з особливими потребами, які є наслідком стану здоров’я. Вважається,
що з людиною щось не так, вона має проблеми зі здоров’ям, їй треба допомогти, її треба вилікувати, її фізичні, психічні, інтелектуальні або сенсорні вади потребують корекції, їй потрібно надати пільги,
відправити для навчання, проживання в спеціальний заклад, де є люди зі схожими проблемами.
Людина з інвалідністю часто сприймається як соціальна проблема.
Але, як зазначено в преамбулі Конвенції ООН про права інвалідів, «(…) інвалідність — це поняття,
яке еволюціонує (…)». Підхід до інвалідності з позицій прав людини ґрунтується на унікальності
кожної людини і на багатоманітності суспільства, на пошуках шляхів для створення таких умов,
в яких кожна людина з її індивідуальними особливостями відчуває включення в суспільство.
Такий підхід передбачає не лише надання спеціальних послуг або матеріальної допомоги
у зв’язку з інвалідністю. Він полягає у необхідності конкретних дій, спрямованих на зміну ставлення
і поведінки. Дій, результати яких зможуть зменшити ризики стигматизації, відокремлення,
залежності людей з інвалідністю і сприятимуть формуванню поваги до гідності кожної людини
з урахуванням її унікальних відмінностей.
Для здійснення такого підходу держава повинна ретельно проаналізувати законодавство
і внести зміни до нього, розробити й прийняти державні програми й забезпечити їх економічне
підґрунтя і виконання, організувати підготовку кадрів таким чином, щоб практика виконання
ними функцій ґрунтувалася на дотриманні стандартів прав людини тощо. Діяльність держави має
бути спрямована на зміни, що передбачатимуть усунення бар’єрів, які перешкоджають повноцінній
участі людей з інвалідністю в житті суспільства.
А розпочати важливо з розуміння — що уявляє собою сучасна концепція прав людини і що це
означає — права людини з інвалідністю.
Говорячи про права людини з інвалідністю, слід взяти до уваги кілька основних положень:
Права людини з інвалідністю є категорією прав людини і ґрунтуються на людській гідності та
неповторності кожної особи, яка має інвалідність, як людської особистості.
Гідність людини сприймається на рівні почуттів, їй не можна дати визначення. Очевидним
є лише те, що ця характеристика — людська гідність — притаманна кожній людині незалежно від
будь-яких відмінностей або вчинків. Це певний початок для виміру, розуміння і побудови концепції
прав людини. Цікаво також те, що кожен із нас, перебуваючи у тій самій ситуації, відчуває себе по різному. Це залежить від особистих рис та відмінностей. Це одна із важливих причин того, чому
людській гідності не можна дати визначення або перетворити її у жорстку норму.
Зміна акцентів у трактуванні концепції інвалідності призводить до необхідності забезпечення
комплексного підходу у створенні умов, які б сприяли реалізації прав осіб з інвалідністю на рівні
з іншими громадянами країни. Для цього потрібно здолати існуючі бар’єри невлаштованого соціуму,
удосконалити законодавство і посилити контроль за його дотриманням, змінити у ряді випадків
ставлення суспільства до проблеми інвалідності.
Політика держави у цій сфері має базуватися на вже існуючих тенденціях світових інноваційних
підходах до розв’язання проблем інвалідності, та кращому практичному досвіді.
